У мальовничому селі, серед полів і тиші, яка тепер часто розривається сиренами, живе одна особлива родина. У їхньому домі, ще пахне свіжою фарбою — ремонт триває. Стіни пам’ятають чужих господарів, а підлога — перші кроки нових маленьких мешканців.
Після смерті мами троє дітей залишилися сиротами. Батько записаний зі слів матері — тож фактично вона була для них єдиним світом. Коли світ обірвався, їх забрав до себе рідний дідусь разом із дружиною. Вона, 47-річна жінка з великим серцем, стала для дітей опікуном і законним представником, родина офіційно отримала статус опікунської. У родині підростають три дитячі історії: старша дівчинка-підліток 13 років, трирічна крихітка та семирічний хлопчик із великими очима, в яких живе настороженість. Разом із ними — 58-річний дідусь, який носить воду з колодязя й тихо зітхає щоразу, коли лунає тривога. Пів року окупації залишили слід, який не видно, але відчуваєш. Діти бояться гучних звуків. Вони здригаються від сирени, ховають обличчя в долоні, шукають очима дорослих. Старші довго не навчалися — війна відібрала у них не тільки дім, а й шкільні роки. У кожного — своя затримка розвитку, свої прогалини, свої страхи.
Будинок, який родина придбала на умовах поетапної виплати, ще не став повністю їхнім — ні юридично, ні побутово. Вода — у дворі. Кухня — на веранді. Діти сплять разом в одній кімнаті: старші — на ліжках і дивані, опікунка — з найменшою, бо та боїться засинати сама. Хлопчику облаштували окрему кімнату з ліжком і столом, але він не наважується там спати. Сирена для нього — як невидимий ворог у темряві.
Грошей у родини небагато — лише соціальні виплати ВПО та допомога по втраті годувальника. Їжа проста, без надлишків. Одяг швидко зношується. Речі купують у міру можливостей. Але найбільший дефіцит — не матеріальний. Це відчуття стабільності та безпеки.
Саме в цей період у життя родини прийшла соціальний працівник. Не з перевіркою — з підтримкою. Вона почала із розмови. Спокійної, уважної, без осуду. Почула страхи опікунки, її втому, її сумніви — чи справляється, чи достатньо робить для дітей. Почула і дитячі історії — уривчасті, тихі, іноді мовчазні. Соціальний працівник провела оцінку потреб родини й склала план підтримки. Для хлопчика організувала перенаправлення до фахівця з психологічної допомоги. Поступово він почав вчитися простим технікам самозаспокоєння: дихати «як надуваєш кульку», рахувати кроки під час тривоги, стискати в руках маленький антистрес. Йому пояснили, що страх — це нормально, але він не керує людиною. Опікунці надали консультації щодо підтримки дітей із травматичним досвідом. Вона навчилася створювати «острівці безпеки» — вечірні ритуали, тепле світло лампи, спільні розмови перед сном. Соціальний працівник допомогла родині отримати продуктовий набір, підтримку з одягом для хлопчика — спортивний костюм, кросівки. Для навчання організували канцелярський набір, настільну лампу та офісне крісло. Здавалося б — дрібниці, але саме з таких дрібниць складається відчуття турботи! Та найбільше, що зробив соціальний працівник — він повернув родині відчуття, що вони не самі.
Що їхні труднощі — це не провина, а наслідок обставин.
Що просити допомоги — не соромно.
Що маленькі кроки — це теж рух уперед.
Сьогодні сирени все ще звучать. Ремонт у будинку триває. Воду все ще носять із колодязя. Але в цьому домі з’явилося ще дещо — план дій, підтримка й надія.
А хлопчик іноді вже засинає без світла. І це — його маленька перемога.

Це лише одна з багатьох історій супроводу родин і тих важливих змін, які відбувалися протягом реалізації нашого проєкту.